Название: Экономика Крыма № 3 (40)`2012 - Научно‐практический журнал

Жанр: Экономика

Рейтинг:

Просмотров: 1055

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 |



ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН ЄС ТА ТУРЕЧЧИНИ

Відносини ЄС та Туреччини можна охарактеризувати як безперервний інтеграційний процес. Вони мають найдовшу постійно діючу асоціацію в Спільноті. Також, це перший реально функціонуючий в ЄС Митний союз з третьою країною. Саме тому, розгляд та аналіз розвитку економічних відносин ЄС та Туреччина є досить актуальною темою на сьогоднішній день, враховуючи той факт, що переговорний процес ще продовжується.

Основна мета статті полягає у виявленні особливостей еволюції економічних відносин ЄС та Туреччини.

Для досягнення зазначеної мети необхідним стає реалізація наступних завдань:1)виділення етапів еволюції економічних відносин ЄС та Туреччини; 2)визначення характерних рис та особливостей даних етапів розвитку економічних відносин ЄС та Туреччини.

В 1963 р., Walter Hallstein, перший президент Європейської Комісії, зробив заяву під час церемонії підписання Анкарської угоди, яка була наріжним каменем у відносинах Туреччини з

європейськими інтеграційними інституціями щодо процесу інтеграції.

Туреччина подала заявку на повноправне членство в Європейському економічному співтоваристві (ЄЕС) в 1987 р., але тільки в 1999 р. ЄС визнали за Туреччиною статус кандидата. Переговорні процеси щодо вступу розпочалися в 2005 р. Однак, бажання, висловлене Президентом Єврокомісії, ще не здійснилось. Сьогодні, переговори щодо вступу продовжуються. Даний процес, маючи безкінечний характер, не дає точної відповіді, коли він закінчиться і чи стане Туреччина, зрештою, членом ЄС.

Угода про створення Митного союзу між Туреччиною та ЄС була підписана у березні 1995 р. Однак, історія її становлення розпочалась ще у вересні 1963 р., коли ЄС та Туреччина підписали Угоду про асоціацію в Анкарі (так звана «Анкарська угода»), поклавши початок процесу створення Митного союзу в три етапи.

Метою першого (підготовчого) етапу Угоди про Митний союз було зміцнення турецької економіки для підготовки до переходу на другий етап. Під час даного періоду з 1964 по 1973 рр. ЄЕС повинно було надати пряму фінансову допомогу Туреччині та створити умови для преференційної торгівлі з Туреччиною.

Другий (перехідний) етап угоди про Митний союз (1974-1995 рр.) був ініційований Додатковим протоколом 1970-го р., який спирався на двох окремих списках з різним кінцевим

терміном  виконання:  12-  та  22-річні  списки  товарів,  класифіковані  за  їх  потребою  у  захисті

(Akkonyunlu-Wigley, Mihei, 2006, p.6). Протягом даного періоду тарифи, квоти та податки з еквівалентним ефектом необхідно було скасувати. Таким чином, за Анкарською угодою та Додатковим протоколом 1970-го р., Туреччина погодилась завершити адаптаційний період протягом 12 років з метою виконання своїх зобов’язань, які витікали з Митного союзу, та перехідний період – протягом 22 років з метою зниження рівня протекції стратегічно важливих промислових товарів. Європейські країни скасували всі митні збори та кількісні обмеження на промислові товари з Туреччини за винятком деяких стратегічно важливих товарів. Незважаючи на те, що Туреччина виконала свої зобов’язання перед ЄС, з 1976 по 1988 рр. вона не вжила подальших заходів для зниження тарифів. Хоча вона й здійснила частину обіцяних тарифних знижень після 1988 р., але до 1995 р. не змогла їх всі імплементувати, із-за серйозних проблем, які виникли в кінці 70-х рр.

В березні 1995 р. Рада Асоціації ЄС - Туреччина прийняла рішення розпочати заключний етап процесу та сформувати Митний союз 1-го січня 1996 р.

На цій завершальній стадії очікувались рішучі дії з боку Туреччини щодо здійснення торгівельної політики, так як з боку ЄС вже відбулась відміна тарифів на турецький імпорт у попередніх двох стадіях.

Із вступом до заключної стадії Митного союзу 31 грудня 1995 р., промислові та сільськогосподарські товари були включені до вільного руху товарів між Туреччиною та ЄС (Quaisser/Reppegather, 2004, p.32).

Угода про Митний союз припускає адаптацію спільної митної політики, і, таким чином, підписуючи її, Туреччина погоджується прийняти спільний зовнішній тариф ЄС проти третіх країн.

 

ЄС погодився скасувати квоти на імпорт текстилю та одягу з Туреччини. Слід зазначити, що Митний союз має набагато серйозніші положення, порівнюючи з іншими формами асоціації, такими як, Угоди про вільну торгівлю (FTA- Free Trade Agreements) або Угоди про преференційну торгівлю (PTA – Preferential Trade Agreements). Так як переговорний процес щодо членства Туреччини в ЄС продовжується, очікується включення сектору послуг, а також державних закупівель та сільського господарства до Митного союзу. Крім того, Митний союз забезпечив гармонізацію турецької політики в області конкуренції з конкурентною політикою ЄС. Угода про Митний союз вимагала від Туреччини затвердження правил конкуренції ЄС до того, як вона вступила в дію у 1996 р. Саме тому, турецький парламент прийняв закон про конкуренцію у 1994 р., а також створив Антимонопольне управління. Цей компонент Митного союзу потенційно сприяє підвищенню добробуту турецьких споживачів, тому що і сектор послуг, і сектор промисловості характеризувались достатньо високими розмірами прибутків в той час.

В 1980-х та 1990-х рр. відбулась перша практика підписання ЄС угоди про преференційну торгівлю з країнами-кандидатами. Щодо Митного союзу, то його створюють тільки коли країна- кандидат стає повноправним членом. Тому, турецький уряд обґрунтував свій намір підписати угоду про Митний союз у 1995 р., заявивши, що в Анкарській угоді від 1963 р. дві сторони вже домовились про його створення. Однак, справжня причина, яка стояла за цим рішенням, була дещо іншою. В минулому Туреччина не в повній мірі виконувала вимоги Анкарської угоди. Але після 1987 р. вона зміцнила свої зусилля, щоб стати повноправним членом ЄС. Так як її спроби зазнавали різкої відсічі з боку ЄС на наступних раундах, турецький уряд вирішив здійснити повне регулювання процесу Митного союзу, щоб показати, виконання Туреччиною Анкарської угоди. Крім того, Туреччина могла заявити, що ЄС також повинен виконувати Анкарську угоду та відкрити переговорний процес з Туреччиною.

Öniş (2003) достатньо переконливо стверджує, що існувала інша, можливо, більш важлива причина для турецького уряду щодо підписання угоди про Митний союз в 1995 р. Турецька еліта не була готова до початку здійснення важливих демократичних та політичних реформ. Тоді як ЄС сподівався, що Туреччина проведе ці реформи до початку переговорів щодо вступу. За відсутності бажання втілювати демократичні та політичні реформи, вона розглядала посилену економічну інтеграцію через Митний союз, як демонстрацію рішучості та зацікавленості у повній інтеграції Туреччини з ЄС (Öniş, 2003, р.33). Нажаль, турецька еліта мала хибне уявлення. Митний союз не змінив ставлення ЄС до членства Туреччини (Öniş, 2000). Турецький уряд не міг повністю оцінити та усвідомити зростаючу важливість політичних та демократичних елементів Європейського інтеграційного процесу. Для ЄС підписання угоди про Митний союз не означало демонстрацію своєї готовності прийняти Туреччину в якості повноправного члена в майбутньому. Ця позиція була очевидна на Люксембурзькому саміті у 1997 р., коли заявку Туреччини, яку вона сподівалась включити до наступної хвилі розширення, відхилили.

Дотримуючись імплементації Митного союзу, турецькі ставки мита на імпорт з ЄС знизились від 10,2% в 1994 р. до 1,34% в 2001 р. Тарифні ставки на імпорт з країн-партнерів ЄС із Зони вільної торгівлі скоротились навіть ще більше - від 22% до 1,34% (Togan, 2000). В результаті зниження ставок мита, ті митні тарифи, які  Туреччина використовувала за режимом найбільшого сприяння для промислових товарів, впали до найнижчого рівня серед країн з подібним рівнем розвитку. Тарифні ставки на імпорт з країн непривілейованих-партнерів впали від в середньому 22% у 1994 р. до 6,9% у 2001 р., тоді як тарифи на імпорт від бенефіціарієв Загальної системи преференцій (GSI -Generalized System of Preferences) зменшились з 22% у 1994 р. до 2,7% у 2001р. Турецькі середньозважені та прості середні тарифні ставки на промислові товари значно нижчі, у порівнянні з тарифами в тих країнах, які приєднались до ЄС після Митного союзу (Kaminsky and Ng, 2007).

Kaminsky та Ng (2007) підкреслюють, що Митний союз повністю змінив структуру та основи турецької торгівельної політики, надавши їй передбачуваності, прозорості та стабільності, а також сприяв лібералізації доступу до ринку як привілейованих постачальників, так і постачальників, які користуються режимом найбільшого сприяння. В результаті створення Митного союзу, конкуренція промислових та сільськогосподарських товарів значно зросла на турецьких ринках. В свою чергу, зростаюча змагальність та конкуренція стимулювали вітчизняних виробників до здійснення інвестицій з метою покращення продуктивності.

Хоча Туреччину класифікують до групи країн, що розвиваються, з Митним союзом, вона прийняла режим торгівельної політики, характерний для групи промислово розвинутих країн. Країни- члени ЄС мають змогу використовувати низькі тарифні ставки на імпорт товарів з трудомістких

 

галузей. Така як виробництво в цих країнах направлено переважно на капіталомісткі, технологічні галузі, вони покладаються на імпорт з трудомістких галузей. Однак, важко робити подібні висновки щодо Туреччини, яка має значну пропозицію некваліфікованої робочої сили. Тому, Туреччина з часом повинна навчитись ефективно використовувати нетарифні бар’єри, щоб утримати під контролем імпорт товарів з низькими витратами з країн, що розвиваються. Одним із нетарифних бар’єрів, які часто використовувались промисловими країнами, є антидемпінгові мита. Зі 137 справами Туреччина посідає 10 місце серед членів СОТ за кількістю ініційованих антидемпінгових розслідувань з 1996 р. по 2008 р.1 Більшість з цих розслідувань (102) були ініційовані в період між 2002 та 2008 рр.

Можливо, найбільш швидким та прямим ефектом Митного союзу були втрати тарифних надходжень до державного бюджету. Спостерігалось скорочення податкових надходжень від імпорту, коли Туреччина знизила тарифи на імпорт з ЄС. Надходження імпортного тарифу впали від 2,8% від загальної суми податкових надходжень в 1995 р. до 1,1% (в середньому) протягом 2001-2005 рр. (Taymaz, Yilmaz, 2007). Втрати тарифних надходжень від Митного союзу невеликі, а тому, вони не можуть нести відповідальність за хронічний бюджетний дефіцит 1990-х рр. , що зрештою призвів до економічної кризи 2001 р.

Короткостроковий негативний вплив на митні надходження не можна використовувати як аргумент проти Митного союзу з декількох причин. По-перше, навіть якщо Митний союз не вступив би в дію, Туреччина була б зобов’язана знизити свої тарифи в довгостроковому періоді як член Світової організації торгівлі. Не зважаючи на те, що зниження тарифів, як частина угоди про Митний союз, були більші, ніж можливі зниження, обов’язкові за міжнародними торгівельними переговорами, різниця між ними з точки зору втрат надходжень, склала би близько 1% від ВВП. По- друге, як частина підготовки до Митного союзу в 1996 р. та слідуючи рекомендаціям Світового банку, уряд збільшив та розширив застосування ПДВ на ширшу базу, роблячи неможливим збільшення тарифних надходжень (Harrison, Rutherford and Tarr, 1997)2. І нарешті, угода про Митний союз також передбачає надання фінансової допомоги Туреччині з метою компенсації подальших втрат надходжень та інших ефектів. Однак, дана обіцянка не була повністю реалізована із-за вето Греції3.

Загальновизнаним фактом в науковій літературі є те, що торгівельні угоди Північ-Південь, незалежно від того, чи це Митний союз, чи Угода про вільну торгівлю, є більш вигідними для Південних країн, у порівнянні з торгівельними угодами Південь-Південь. Із-за різниці в технологіях та надлишку фактора, галузі, в яких Південні та Північні країни мають відносну перевагу, мають тенденцію бути різними. Як тільки країни Півдня з більш низькими доходами отримують вільний доступ до ринків більш багатих Північних торгівельних партнерів, вони сподіваються експортувати трудомісткі товари, у виробництві яких вони мають відносну перевагу. В свою чергу, вони імпортують капіталомісткі товари, у виробництві яких Північні країни мають відносну перевагу. Результати зростаючої торгівлі, основані на відносних перевагах, безперечно є більш вигідними для Південних країн (Harrison, Rutherford and Tarr, 2003).

В той час як, ставки тарифу на імпорт значно знизились, очікувалось, що імпорт з ЄС та загальний імпорт зросте. Фактично, саме це й відбулось в перші роки. Імпорт зріс від 35,7 млрд. дол. США у 1995 р. до 54,5 млрд. дол. США у 2000 р. Протягом того самого періоду імпорт з ЄС збільшився від 23,7 млрд. дол. США до 28,5 млрд. дол. США. Збільшення імпорту в цілому пояснювалось швидкими темпами проникнення імпорту (відношення імпорту до загального обсягу збуту на вітчизняному ринку) від 22,2% у 1995 р. до 27,8% у 1996 р. та майже до 29,6% у 2000 р.4 Це

Протягом цього періоду кількість антидемпінгових розслідувань, ініційованих проти турецького експорту складала тільки 44.

Harrison, Rutherford та Tarr показали, що втрати тарифних надходжень можуть бути відшкодовані за рахунок постійного використання ПДВ у галузях без будь-якого збільшення тарифів.

Як частина угоди про Митний союз ЄС обіцяв надати 2,275 млрд. євро в якості фінансової допомоги

(1,507 млрд. євро в формі кредитів та 768 млн. євро в формі грантів ) Туреччині між 1996 та 1999 рр. Однак, фактична фінансова допомога склала тільки 557 млн. євро в формі кредитів та 52 млн. євро в формі грантів (джерело: Turkish Secretariat General for the EU Affairs. http://www.abgs.gov.tr).

4  Темпи проникнення імпорту визначались через імпорт з ЄС, який зріз з 16,5% в 1995 р. до 22,3% в

1996 р. та до 23,6% в 2000 р. (Taymaz, Yilmaz, 2007)

 

прискорення  в  загальних  темпах  проникнення  імпорту  протягом  п’яти  років  є  здебільшого результатом функціонування Митного союзу.

ЄС був найважливішим торгівельним партнером Туреччини до 1996 р, і залишався ним протягом певного часу після 1996 р. Однак, її частка в турецькому імпорті поступово знизилась, особливо, після вступу Китаю в СОТ у 2001 р. та повної присутності на міжнародних експортних ринках. Частка імпорту з ЄС характеризувалась постійною спадною тенденцією з 1995р. від 66% до 52% у 2000 р. і далі до 40% у 2007р. і 35% у 2009 р. (рис.1). Турецький імпорт з Китаю та інших Східно-азійських країн швидко зріс в 2000-х рр. Частка Китаю в турецькому імпорті зросла з 2,2% в

2001 р. до 7,8% в 2007 р.

Рис. 1. Торгівля Туреччини з Європейським союзом (% від загального обсягу зовнішньої

торгівлі)

Джерело: http://www.turkstat.gov.tr/VeriBilgi.do?tb_id=12&ust_id=4

Угода про Митний союз з ЄС не мала значного впливу на турецький експорт в перші п’ять років. Загальнорічний темп зростання експорту між 1996 та 2001 рр. склав 6,2%, у порівнянні з темпами зростання у 14,3% між 1980 та 1995 рр. ЄС усунув свої митні тарифи на турецькі товари до Митного союзу. Однак, не дивлячись на Митний союз, ЄС продовжував залишати за собою право на накладання антидемпінгових мит на турецький експорт до країн ЄС, а також зберігав технічні бар’єри (Togan та ін., 2005). Не дивно, що турецький експорт до країн ЄС не зазнав значного зростання одразу, що пояснюється зростанням курсу турецької ліри.

Позитивний вплив Митного союзу на турецький експорт став очевидним після кризи 2001 р. Знецінення турецької ліри та скорочення вітчизняного попиту, які були наслідками економічної кризи у лютому 2001 р., змусили вітчизняних виробників шукати експортні ринки. Так як Митний союз вже тоді сприяв збільшенню продуктивності багатьох галузей, було не досить важко знайти експортні ринки, щоб відшкодувати падіння вітчизняного попиту під час економічної кризи 2001 р. Експортні надходження збільшились до 12,6% в 2001 р. Експорт зростав швидше у 2002 р та 2003 р., хоча й відновилось зростання вітчизняного попиту5. Показники експорту у 2002 та 2003 рр. досягли кращих, ніж очікувалось результатів, не дивлячись на 25% реальне знецінення турецької ліри протягом зазначеного періоду, і частково завдяки знеціненню євро проти долара (табл.1 та рис. 2).

Цікаво відзначити, що з інтеграцією Туреччини до Митного союзу, її зовнішньоторговельна політика втратила незалежність і підпорядковувалась європейській, але без отримання будь-якої форми активної участі в процесі прийняття рішень в Брюсселі (Yilmaz, 2003, р.4).

Таблиця 1

5 Експорт зріс на 15% в 2002 р., на 31 та 34% в 2003 та 2004 рр. відповідно, і на 16 % і в 2005, і 2006 рр. (джерело: http://www.turkstat.gov.tr/VeriBilgi.do?tb_id=12&ust_id=4).

 

Зовнішня торгівля Туреччини (млн. дол. США)

 

Джерело: http://www.dtm.gov.tr

1980 р. був важливим в розвитку економічних та політичних відносин. Туреччина провела декілька реформ в економічній політиці, розрахованих на створення необхідних умов для сильної відкритої ринкової економіки.

Рис.2. Зовнішня торгівля Туреччини (2000-2009 рр.)

Джерело: http://www.dtm.gov.tr

1987 р. був одним із найважливіших в історії відносин між Туреччиною та Європейськими інтеграційними інституціями. 14 квітня 1987 р. Туреччина подала заявку на повноправне членство на основі Статті 237 Угоди про створення ЄЕС, в якій зазначається, що будь-яка Європейська країна може подавати заявку на членство в Європейському Співтоваристві. Рада Європи передала аплікаційну форму Туреччини до Європейської Комісії з наміром отримати висновок. Рішення, підготовлене Європейською Комісією, було ратифіковане Європейською Радою 5 лютого 1990 р., за яким розгляд турецької заявки відкладався до виникнення більш сприятливих умов як в Туреччині, так і в ЄС6. Також наголошено було на важливості остаточного формування Митного Союзу до 1995

6   Republic  of  Turkey  Prime  Ministry  Secretariat  General  for  EU  Affairs,  “History  of  Turkey-EU  Relations,” http://www.abgs.gov.tr/index.php?p=111&l=2

 

р., а також на встановлені політичного та культурного діалогу між Європейським Співтовариством та Туреччиною7.

Турецька заява про вступ привнесла динамізм у відносини. Зусилля кожної сторони зростали, особливо, що стосується завершення формування Митного Союзу8.

Ще однією суттєвою подією, яка вплинула на хід справ, був Люксембурзький Саміт (грудень 1997 р.). Після формування Митного Союзу, Туреччина сфокусувала свої інтереси на процесі розширення ЄС з метою набуття повноправного членства. До Люксембурзького Саміту Європейська Комісія підготувала звіт під назвою «Програма 2000», проте в ньому Туреччина була виключена з розширювального процесу Туреччину з розширювального процесу»9. Рішення Люксембурзького Саміту вплинуло на охолодження відносин між Туреччиною та ЄС. На цьому саміті, країни, які відставали від Туреччині відносно відповідності економічним та політичним критеріям, отримали статус кандидата, тоді як Туреччина залишилась без статусу. Дана ситуація розчарувала Туреччину, а також посилила анти-європейські тенденції членства Туреччини серед громадської думки, що почали зростати після відмови турецької аплікації щодо членства в 1987 р. (Eralp, 2004), р. 184-185).

Європейська Рада на наступних самітах – Саміт в Кардіффі (червень 1998 р.), Саміт у Відні (грудень 1998 р.), та Саміт в Кельні (червень 1990 р.) – не запропонувала конструктивних рішень, які б могли зсунути мертву точку у відносинах між Туреччиною та ЄС. Турецькі посадові особи продовжували осуджувати ЄС за не справедливе та нерівне відношення до Туреччини у порівнянні до інших країн-аплікантів на членство10.

Хельсінкський Саміт, який відбувся 10-11 грудня 1999 р., був одним з найважливіших щодо рішення ЄС надати Туреччині статус кандидата. Він був початком нової ери у відносинах, які продовжувались з 1959 р. В рішенні Саміту було заявлено, що «Туреччина – є державою-кандидат на приєднання до Союзу на основі тих самих критеріїв, які застосовуються до інших держав-кандидатів

»11.

Після Хельсінкського Саміту відносини Туреччини з ЄС отримали новий імпульс. Як було передбачено за рішенням голови, Комісія ЄС почала готувати «Документ про приєднання та партнерство для Туреччини», перший варіант якого був ратифікований Радою ЄС 8 березня 2001 р. Національна програма, підготовлена із врахуванням питань, зазначених в Документі про приєднання та партнерство, була подана турецьким урядом до Комісії ЄС 26 березня 2001 р.12 Отримавши статус кандидата, Туреччина розпочала інтенсивний процес проведення реформ.

На Копенгагенському Саміті 12-13 грудня 2002 р. «було прийняте рішення розпочати переговори з Туреччиною щодо її вступу до ЄС без затримки в грудні 2004 р. на умовах виконання Туреччиною Копенгагенських політичних критерій»13. На Саміті в Брюсселі 16-17 грудня 2004 р., питання щодо початку переговорів з Туреччиною стало більш зрозумілим. Європейська Рада прийняла важливе рішення щодо перспектив членства Туреччини в ЄС. Рада «вирішили відкрити переговори щодо вступу в жовтні 2005 р.». В межах цього, Комісія ЄС підготовила «Рамковий документ з переговорів», а також Додатковий протокол, який розширив Анкарську угоду по відношенню до останніх країн-вступників до ЄС, укладений між Туреччиною, Комісію та Радою 29 липня 2005 р.14 В цьому аспекті Туреччина видала декларацію, яка підкреслює той факт, що поширення Анкарської угоди на нових членів, не означає визнання Туреччиною Греко-кіпрської

Republic of Turkey Ministry of Foreign Affairs, “Commission Opinion on Turkey’s Request for Accession to the Community, December 20, 1989,” http://www.mfa.gov.tr/sub.en.mfa?6ff60bd9-ffd0-4ac2-a177- f7438895084f

Republic of Turkey Prime Ministry Secretariat General for EU Affairs, “History of Turkey-EU Relations.”

Republic of Turkey Prime Ministry Secretariat General for EU Affairs, “History of Turkey-EU Relations.”

Ibid., р. 186

11 European Parliament, “Helsinki European Council 10 and 11 December 1999-Precidency Conclusions,” http://www.europarl.europa.eu/summits/hel1_en.htm

Republic of Turkey Prime Ministry Secretariat General for EU Affairs, “History of Turkey-EU

Relations.”

Republic of Turkey Ministry of Foreign Affairs, “Relations Between Turkey and the European Union.”

50 Ibid.

Republic  of  Turkey  Ministry  of  Foreign  Affairs,  “Cyprus  Issue,”  http://www.mfa.gov.tr/cyprusissue- summary_.en.mfa

 

адміністрації Південного Кіпру. Після декларації Туреччини, ЄС видав контр-декларацію відносно даного питання15. Однак, дана ситуація не заблокувала ініціативу переговорів щодо вступу, які відкрились, як і було заплановано, 3 жовтня 2005 р. На сьогодні, переговори, які складаються з 34 глав, продовжуються. Не дивлячись на те, що пройшло 5 років з початку перегорів щодо вступу, не так багато реалізовано.

На рис.3 представлені найважливіші дати з точки зору розвитку економічних відносин між ЄС та Туреччиною.

Рис. 3. Основні події в еволюції відносин між ЄС та Туреччиною

Автор: Сардар’ян Л.С. (2012 р.)

Для узагальнення інформації ми виділили чотири основні етапи в розвитку відносин ЄС та Туреччини, які стали переломними, починаючи з 1959 р., а також визначили особливості та характерні риси даних етапів (табл. 2).

В довгій історії відносин між Туреччиною та ЄС виділяють такі важливі етапи: 1) етап Асоціації (1959-1963 рр.); 2) етап Митного союзу (1964-1996); 3) етап до початку переговорів (1997- 2005); 4) етап переговорного процесу (2006-по сьогодні). Не дивлячись на те, що інколи ці відносини досягали мертвої точки, вони завжди повертались на шлях відновлення протягом короткого проміжку часу. Аналізуючи загальні характерні риси відносин протягом років, можна зробити висновок, що вони не завжди мали успіх. Не зважаючи на те, що відносини розпочались у 1959 р, Туреччині не надавали статус кандидата до 1999 р. І тільки в 1999 р. відносини отримали імпульс. Були зроблені важливі кроки, і Туреччина розпочала переговорній процес щодо вступу в 2005 р. Із-за безкінечного характеру переговорів досить важко робити прогнози відносно наслідків та результатів членства. Крім того, повільний прогрес переговорів означає, що досі необхідно багато здійснити та реалізувати на шляху до повного членства.

Republic of Turkey Ministry of Foreign Affairs, “Relations Between Turkey and the European Union”

ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ

 

 

Основні етапи еволюції економічних відносин ЄС та Туреччини

Таблиця 2

 

 

 

 

 

Экономика Крыма №3(40), 2012 год

321

 

338.2:339.9                 Нікіфорова В.А., науковий співробітник, Інститут економіки промисловості НАН України

ОСОБЛИВОСТІ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ СВІТОГОСПОДАРСЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ

У сучасних умовах одним з найбільш актуальних напрямків наукових досліджень в економіці є стратегічне управління. Це зумовлено тим, що при жорсткій конкурентній боротьбі та мінливості зовнішнього середовища господарюючі суб'єкти, окремі види діяльності і держава у цілому мають концентрувати увагу не тільки на внутрішньому стані справ, але й виробляти довгострокову стратегію розвитку, яка дозволяла б їм адаптуватися до змін, що відбуваються. Такі зміни можуть проявлятися у формуванні нових запитів споживачів, зростанні конкуренції за ресурси, інтернаціоналізації бізнесу, досягненнях науки й техніки, розвитку інформаційних мереж, зростанні ролі людського капіталу.

Посилення кризових явищ в економіці також породжує необхідність відстеження тенденцій її розвитку, постійної діагностики нестабільного оточення та розробки відповідних своєчасних заходів щодо подолання негативного впливу зовнішнього середовища з використанням методів стратегічного управління.

Теоретичне підгрунтя для опрацювання проблем стратегічного розвитку та управління закладено у працях таких відомих зарубіжних науковців, як Р. Акофф, І. Ансофф, Р. Ірвін (стратегічне планування), П. Друкер (стратегія у вигляді перспективи у свідомості керівника), К. Омає, К. Прахалад, М. Фрідман, Г. Хамел (розробка стратегії компанії), К. Фляйшер (методи стратегічного аналізу), Ф. Котлер, Ж.-Ж. Ламбен (маркетинговий підхід), Г. Лемке, М. Портер, Р. Фатхутдінов, Є. Ясін (проблеми стратегічної конкурентоспроможності та конкурентної стратегії), Дж. Сакс, Д. Росс, Ф. Шерер (розвиток підприємств

промислового комплексу, промислова політика), Р. Кох, Г. Мінцберг (узагальнення та систематизація

напрямків і шкіл стратегічного управління) та ін.

У вітчизняній науковій літературі напрацювання щодо питань стратегічного розвитку й управління, зокрема у промисловості, знайшли відображення у роботах О. Амоші, С. Аптекаря, Л. Варави, В. Вишневського, А. Воронкової, В. Гейця, Я. Жаліла, М. Лепи, Ю. Макогона, Г. Скударя, О. Тищенка, В. Точиліна, М. Чумаченка та ін.

Проте слід зазначити, що більшість дослідників розглядали у своїх роботах питання, пов'язані з розробкою теоретичних основ стратегічного розвитку підприємств. Науковому обґрунтуванню стратегій розвитку на галузевому й національному рівні було приділено менше уваги, а значні зміни умов господарювання, що відбувалися в останні роки під впливом процесів глобалізації, прискорення темпів техніко-технологічного прогресу, а також наслідків світової фінансово-економічної кризи, зумовили необхідність перегляду теоретичних підходів до стратегічного управління й розробки стратегій.

Тому метою статті є виявлення особливостей стратегічного управління й розробки стратегій у контексті сучасних світогосподарських тенденцій розвитку промисловості.

Для її реалізації було визначено основні тенденції розвитку світової промисловості та на їх основі виділено особливості теоретичних підходів до стратегічного управління й розробки стратегій у сучасних умовах.

Аналіз функціонування сучасної світової промисловості дозволяє виділити декілька основних тенденцій її розвитку, які у значній мірі впливають як на практику розробки і реалізації стратегій, так і на перегляд теоретичних підходів до стратегічного управління у цьому секторі матеріального виробництва.

Однією з основних тенденцій є зростання кількості країн, об'єднаних у міжнародні економічні альянси, і постійне вдосконалення форм і методів реалізації світової економічної інтеграції, що свідчить про глибокі якісні зміни, що відбуваються у цьому процесі й наростаючу глобалізацію економіки.

Наприкінці XX-го – на початку XXI ст. практично всі цивілізовані країни (незалежні держави, визнані Організацією Об'єднаних Націй), яких налічується близько двохсот, стали членами різних міжнародних економічних організацій. Так, у 2012 р. членами Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Всесвітнього банку (ВБ) було по 187 країн, 153 країни входять у Світову організацію торгівлі (СОТ), 183 країни – члени Світової організації праці (СОП) і т.д.

Також було створено багато міждержавних економічних установ, що представляють широкий спектр форм локальної міжнародної економічної інтеграції: Європейський Союз (ЄС), Карибське співтовариство, Центрально-американський загальний ринок, Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Організація країн Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) і ін.

 

Серед головних причин виникнення й широкого поширення інтеграційних процесів у світовій економіці та промисловості можна виділити такі:

посилення конкурентної боротьби внаслідок значного збільшення масштабів виробництва, що змушує бізнес «переступати» національні кордони у пошуках більш сприятливих економічних й інституційних умов;

необхідність встановлення у світі нового економічного порядку внаслідок розпаду наприкінці XX ст. колоніальної системи й закінчення «холодної» війни, що дозволило розглядати світ як цілісну систему;

прискорення науково-технічного прогресу, що дозволило створити якісно нову економічну інфраструктуру (міжнародну транспортну мережу, нові засоби зв’язку, широку інформаційну систему), яка сприяла істотному скороченню витрат на переміщення товарів і факторів виробництва, зниженню ступеня економічних ризиків [1].

Результатом об’єднання країн і створення міжнародних організацій, у першу чергу, є формування всесвітньої економічної інфраструктури, наднаціональних міжнародних органів, економічних, валютних і політичних  міжнародних  союзів,  які  сприяють  регулюванню  міжнародного  обміну  товарами  й

послугами, забезпеченню держав економічними ресурсами, у тому числі капіталом та інформаційними

технологіями, розвитку і посиленню ролі у світовому господарстві міжнародних корпорацій, масовому переходу національних економік на загальносвітову систему статистичного й бухгалтерського обліку.

Вищу форму міжнародної економічної інтеграції являє собою глобалізація економіки, яка виражається в організації й діяльності міждержавних і міжнародних економічних об'єднань, а також у появі й розвитку міжнародних економічних інститутів і транснаціональних компаній. Глобалізація при цьому передбачає не тільки міжнародну торгівлю товарами, але й переміщення робочої сили, капіталу, науково-технічних знань та інформації.

У світовому промисловому секторі одним з основних наслідків глобальної інтеграції є створення необхідних умов для міжнародного виробничого співробітництва – специфічної форми організації виробничої діяльності, що передбачає участь у ній одночасно декількох країн на основі виробничої спеціалізації (предметної, подетальної, технологічної) при широкій виробничій кооперації між цими країнами. Міжнародному виробничому співробітництву властиві більш високий рівень продуктивності, довготривалість і відносна стабільність економічних відносин між партнерами, тісне міжнародне науково-технічне співробітництво, наявність загальних програм, єдиних цілей у здійсненні спільної діяльності.

Слід зазначити, що найбільшу вигоду від міжнародної економічної інтеграції одержують, як правило, економічно розвинені й політично стабільні держави. Це пояснюється тим, що саме ці країни на сьогоднішній день виробляють найбільш прибуткову наукоємну продукцію і експортують капітал.

Відстоюючи власні національні інтереси, країни-учасниці світогосподарських зв'язків підсилюють конкурентну боротьбу, підіймаючи її на більш високий рівень.

Наступною   тенденцією   у   розвитку   сучасної   світової   промисловості,   яка   пов’язана   з

попередньою, є створення й посилення ролі масштабних транснаціональних корпорацій (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ), що на сьогодні виступають основними «гравцями» на світовому ринку, як і національні економіки різних країн.

Транснаціональний капітал діє за межами держав походження, широко використовуючи порівняльні переваги у розміщенні продуктивних сил. ТНК, як правило, створюють підприємства неповного циклу, що виробляють напівфабрикати або збирають готову продукцію з імпортних деталей. Це дає додаткові гарантії від спроб націоналізації в умовах нестабільної політичної обстановки. При цьому підприємства обробної промисловості концентруються у містах, що мають вигідне географічне розташування й відносно розвинену інфраструктуру, а видобуток сировини ведеться в анклавах, мало пов'язаних з місцевою економікою.

В умовах глобалізації діяльність ТНК вже не зводиться до простої суми торгово-фінансових операцій, відбувається реальна зміна географії промислового виробництва. При цьому в тому або іншому регіоні використовуються сприятливі умови та інвестиційний клімат. ТНК самі організовують попит і пропозицію. Через ТНК і пов'язані з ними транснаціональні банки проходять товарні й фінансові потоки, що визначають розвиток світового господарства [2].

Поряд із глобалізацією та інтернаціоналізацією, у світовій промисловості в останні роки спостерігався розвиток регіоналізації й локалізації, поштовхом до чого стало те, що централізоване

управління економікою на практиці показало свою неспроможність, а локалізація передбачає можливість

 

політичного самовираження регіонів. Якщо глобалізація поєднує країни світу, то локалізація змінює баланс сил усередині них.

Наступною тенденцією розвитку світового промислового сектору є стрімкий розвиток нового, шостого технологічного укладу, що й стало однією з причин світової фінансово-економічної кризи 2008- 2009 рр. Зміна технологічного укладу призвела до домінування фінансової природи кризи, коли захоплення фінансовими спекуляціями, на думку фахівців, сприяло непропорційному перетіканню капіталу у фінансовий сектор з реального, у результаті чого спостерігалося згортання виробництва,

скорочення робочих місць, доходів найманих працівників і, як наслідок, втрата стабільності у розвитку

економіки [3].

Щоразу, коли відбувається заміщення технологічних укладів економіки і перехід з однієї довгої хвилі на іншу, у застарілих виробництвах знецінюється капітал: він перетікає у фінансово-спекулятивні операції на фінансових ринках і лише частково, обережно знаходить застосування в новітніх технологіях. Сьогодні саме спостерігається розвиток так званого першого постіндустріального технологічного укладу.

У сучасній глобальній економіці почнеться період рецесії, коли фінансовий капітал, що, частково знецінившись, вивільниться із застарілих виробництв, знайде шлях у новітні технології у більшості галузей світової промисловості.

Таким чином, криза створює вихідний момент для нових масових капіталовкладень: вона знецінює основний капітал у традиційних видах діяльності і робить необхідним його відновлення на новій технічній базі. Моральне зношення капіталу, яке відбувається під час кризи, змушує підприємців звернутися до масових інвестицій у нові технології, що й забезпечує економічний підйом.

Пошуки нового економічного порядку, що почалися у світі, поки натрапляють на інерційний опір фінансових «гравців». Цей процес із великою ймовірністю приведе до фундаментальних коректувань основ організації економіки та суспільства в усьому світі.

Ще однією тенденцією розвитку світової промисловості є деіндустріалізація, яка, у першу чергу, торкнулася економічно розвинених країн і базових галузей (металургія, текстильна промисловість). Її результатом є закриття заводів, втрата робочих місць і поява регіональних соціально-економічних проблем.

Однак  слід  зазначити,  що  паралельно  деіндустріалізації  почався  процес  реіндустріалізації  –

розвитку нових, високотехнологічних виробництв, що заміщають старі види економічної діяльності.

У зв'язку з динамічним розвитком науково-технічного прогресу у сучасній промисловості спостерігається така тенденція, як значне скорочення значення природних факторів при розташуванні виробництва. Розвиток транспортної інфраструктури і відносна дешевизна перевезень  сприяли зростанню імпорту сировини та палива і розміщенню переробних підприємств у портах, вільних економічних зонах, прикордонних районах та районах з диверсифікованою промисловістю, де створюються пільгові податкові умови і сприятливий інвестиційний клімат, а не у місцях видобутку сировини.

Вплив промисловості на навколишнє середовище й першочергове вирішення екологічних проблем. Вступ у СОТ, Енергетична хартія, Кіотський протокол та інші міжнародні домовленості значною мірою ставлять світові промислові компанії перед необхідністю вкладати істотні кошти у вирішення завдань екології, природокористування, безпеки й охорони праці.

Одним зі способів скорочення негативного впливу промисловості на навколишнє середовище виступає економія енергії, підвищення ефективності її використання, створення безвідхідних технологій.

Відповідно, ще однією тенденцією розвитку світової промисловості є загострення проблеми енергозабезпечення та енергетичної безпеки. При цьому на світовому ринку триває гостра конкуренція за ринки збуту і джерела цих ресурсів, попит на які формують на сьогоднішній день країни, що швидко розвиваються, у першу чергу, Китай та Індія.

Слід зазначити, що відбувається також інтернаціоналізація ринків природних ресурсів зі зменшенням ролі розвинених країн Північної Америки і Європи та зростанням ролі країн, що розвиваються, насамперед Азії (Китай, Індія, Індонезія), Австралії, Африки (ПАР) і Південної Америки (Бразилія, Колумбія, Венесуела) [4].

На сьогоднішній день на світових ринках природних ресурсів, особливо паливно-енергетичних, активно розвивається процес концентрації та злиття компаній з підприємствами таких галузей, як металургія, енергетика, транспорт.

Світова економіка початку XXI в. характеризується становленням «нової економіки», відмінною рисою  і  фундаментальною  основою  якої  є  знання  як  безпосередня  продуктивні  сила  і  головний

виробничий ресурс [5] .

 

Існує кілька підходів до визначення поняття «нова економіка» – від комплексу наукоємних галузей, зайнятих виробництвом і обслуговуванням інформаційно-комунікаційного устаткування, створенням і поширенням програмних продуктів, розвитком комунікаційних мереж до організаційних та інституційних новацій у діяльності різних (зокрема, традиційних) галузей економіки ряду країн.

Однак головним для «нової економіки» є її орієнтація на знання – інформацію, засвоєну людиною, і яка не може існувати поза її свідомістю. Відповідно, критерієм визначення «нової економіки» є ступінь впливу фактору знань на продуктивність праці й економічне зростання.

При цьому у «новій економіці» знаходять відображення вже розглянуті раніше тенденції розвитку світової промисловості – знання стають основним виробничим фактором і ресурсом, відбувається перехід на нові технології, спостерігається дематеріалізація створюваного продукту зі зниженням частки та значимості його матеріальної складової та зростанням цінності вкладеного інтелекту, змінюється характер  і  структура  праці:  від  виконавчо-репродуктивного  до  інтелектуального  й  інноваційного,

відбувається  глобалізація  всієї  світової  економіки  і  промисловості  з  ліквідацією  географічних  і

національних кордонів економічного простору.

Перехід до «нової економіки» у розвинених країнах спричинив об'єднання наукової, промислової і частково регіональної політики на базі інноваційної, головною метою якої стала підтримка середовища, що сприяє створенню нововведень, а нарощування науково-технічного потенціалу і його зміцнення, створення нових товарів і послуг стали найважливішими стратегічними завданнями економічної політики будь-якої держави на початку XXI ст.

Враховуючи розглянуті тенденції розвитку світової промисловості, можна виділити декілька основних теоретичних підходів до розробки промислових стратегій у сучасних умовах.

Базування на динамічних конкурентних перевагах, що мають тимчасовий характер внаслідок частих та інтенсивних змін зовнішнього середовища і посилення конкуренції [6, 7].

Динамічні можливості компаній, галузей і національних економік, як правило, дозволяють змінювати, продовжувати й регулювати швидкість змін наявних звичайних конкурентних переваг і сприяють досягненню стійких переважаючих економічних показників (PSEP) навіть у нестабільних умовах, коли екзогенні макроекономічні потрясіння і несподівані зміни «правил гри» стають усе більш частими та непередбачуваними і підривають значення успішно розробленої раніше стратегії.

У контексті гіперконкуренції відносно стійких конкурентних переваг протягом розумного періоду

часу можуть досягтися компанії й галузі, здатні розробляти унікальні та важко відтворювані можливості, що замінюють традиційні і статичні джерела переваг, які є тимчасовими, на більш динамічні у перспективі.

Однак слід зазначити, що для видів промислової діяльності, структура яких змінюється повільно, конкурентні переваги, що витікають з унікальних ресурсів і можливостей, є більш стабільними.

Посилене використання у процесі стратегічного управління інституційних особливостей світових ринків, які, на думку багатьох учених, у сучасних умовах виступають головними детермінантами соціального й економічного розвитку [6, 8, 9], генеруючи різні конкурентні умови і створюючи тиск на конкурентні переваги.

Зокрема, досягнення PSEP також багато у чому залежить від інституційних особливостей, які можуть як заохочувати, так і перешкоджати розвитку конкуренції і конкурентних відносин. Наприклад,

менш розвинені інституційні умови, які спостерігаються у країнах, що розвиваються, сприяють концентрації власності і перешкоджають досягненню промислових PSEP. При цьому філії транснаціональних корпорацій, які у своєму розвитку спираються на стратегії володіння природними ресурсами, краще підготовлені для підтримки своїх конкурентних позицій і досягнення PSEP у випадку зміни інституційного середовища.

Слід зазначити, що вплив інституційних умов на PSEP у країнах з економікою, що розвивається, є

неоднозначним, тому що компанії, зустрічаючись з недосконалістю законодавства і «правил гри» на таких ринках, одночасно одержують можливість займатися виробленням нетрадиційних ринкових і неринкових стратегій. У цьому контексті вміння управляти інституційними особливостями переважає над іншими перевагами, такими як технологічні або маркетингові [10].

Значення інституційного контексту у стратегічніму управлінні суттєво підвищилося з розвитком так званої гіперконкуренції, яка є наслідком технологічних та інституційних змін у світовій промисловості (зокрема, за рахунок державного дерегулювання) і утруднює підтримку стратегічних переваг, особливо у довгостроковій перспективі [6].

Переважне використання у стратегіях міжнародних промислових компаній децентралізованої моделі управління з упором на особливості місцевих ринків [9, 11].

 

Оскільки види промислової діяльності стають усе більш глобальними, досягтися й утримати конкурентні переваги можна шляхом розвитку унікального набору ресурсів і можливостей в одній країні з наступним їх використанням в інших країнах.

Для цього більшість компаній раніше інтегрували загальні цінності, стандарти якості і свої бренди по усьому світу за допомогою централізації інтелектуального та інноваційного потенціалу у штаб- квартирах. Однак на сьогоднішній день у такий спосіб неможливо повністю адаптуватися до різних вимог клієнтів в усіх країнах і на різних ринках. Тому для відповідності локальним системам розподілу, швидкого реагування у ланцюжках поставок і зниження витрат доцільно децентралізувати управління компанією з переміщенням відповідальності за брендінг і товарний склад на периферію, ближче до місцевих звичаїв, стандартів якості й виробничих ліній.

Особливістю сучасної географічної децентралізації системи управління у великих промислових компаніях є створення регіональних центрів у так званих шлюзових країнах, до числа яких входять 10 промислово розвинених країн (Австралія, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Нідерланди, Іспанія, Великобританія й Сполучені Штати) і 10 ринків, що розвиваються (Бразилія, Китай, Індія, Індонезія, Мексика, Росія, Південна Африка, Південна Корея, Таїланд і Туреччина) [11].

Бізнес у кожній із шлюзових країн є цілком самостійним, однак об'єднання навколо платформи ключових компетенцій (унікальних технологій, знань, ноу-хау) і узгодження стратегій у рамках усієї глобальної компанії із загальним ядром створює її головну конкурентну перевагу. При цьому стратегічні принципи глобальної компанії – однакові в усьому світі й відрізняються тільки урахуванням місцевості.

Урахування особливостей місцевих ринків також дає переваги у витратах внаслідок оптимізації вартості використовуваних ресурсів, інфраструктури, виробничих процесів і логістичних систем.

Акцентування уваги на механізмах змін у промисловості, а не на властивостях її стаціонарних станів [12], що відповідає положенням сучасної еволюційної теорії.

При цьому передбачається, що у взаємодії із зовнішнім середовищем окремі компанії і галузі можуть відбирати «підходящі» стратегії поведінки, тому що «...саме життя диктує пошук нових підходів і нетрадиційних рішень» [13, 5], а одним з базових постулатів є те, що в основі економічного розвитку лежить конкуренція між новаторами і консерваторами [14].

Особливістю розробки стратегій у цьому випадку є розгляд економічних процесів як відкритих і незворотних, які відчувають постійний вплив з боку зовнішнього середовища і реагують на нього. Ця

обставина приводить до необхідності розуміння того, як відбувається процес змін, виявлення його рушійних сил і факторів розвитку.

Одним з найважливіших досягнень еволюційного підходу у стратегічному управлінні можна вважати те, що промисловість і вся економічна система розглядаються у динаміці, у процесі змін, і відповідно, її розвиток спирається саме на динамічні, тимчасові можливості та конкурентні переваги.

Особлива увага у рамках цього підходу приділяється процесу інновацій – тобто, появі, закріпленню

й поширенню нового.

Необхідність поєднання у стратегічних дослідженнях теоретичної та практичної складової з істотною увагою до перевірки реальних емпіричних даних для успішної адаптації до зовнішнього середовища, тому що дослідження зі стратегічного управління спрямовані як на розробку теоретичних положень у цій області, так і на надання практичних рекомендацій практикуючим менеджерам [15, 16].

При цьому значна частина рекомендацій учених у сучасному світі зустрічається з загрозою закінчення строку їх реальної дії ще до введення у практику стратегічного управління компаніями і галузями внаслідок динамічного розвитку економіки та істотної невизначеності зовнішнього середовища.

Причинами цього можуть бути необхідність поглиблення методологічних основ стратегічного управління   зі   спеціалізацією   емпіричних   досліджень,   внесення   нових   віяній  і   поглядів  менш

«популярних» дослідників, більш вагомої винагороди педагогічних інновацій і наближення процесу навчання до практичної діяльності менеджерів бізнес-структур.

Дослідження в області стратегічного управління передбачають, що економічні теорії, у першу чергу, неокласична, часто не в змозі пояснити (передбачити) важливі елементи у поведінці галузей і компаній і результати їх діяльності. Тому останнім часом особливу актуальність набули соціологічні,

психологічні  та поведінкові  підходи,  що  кидають виклик традиційним економічним міркуванням  і

вивчають  внутрішню  мотивацію  співробітників,  організаційну  ідеологію  компанії,  взаємини  між урядами, приватними особами, ринками та іншими інститутами і т.д. [15].

Активне використання досліджень зі стратегічного управління у процесі розробки державної промислової політики.

 

Часто аргументом проти розробки промислової політики є те, що уряди не в змозі обирати

«переможців», тобто найбільш конкурентоспроможні й ефективно працюючі компанії та види діяльності. Однак сучасний підхід до промислової політики передбачає не тільки відповідні структурні зміни в економіці, але й непряме управління стратегічним співробітництвом між приватним і державним секторами, де метою є виявлення і усунення перешкод для вкладення інвестицій і стимулювання підприємництва у нових видах діяльності, у яких, в остаточному підсумку, можуть бути отримані порівняльні переваги [9].

При цьому уряди також вирішують завдання розвитку інститутів, що якнайкраще забезпечують

економічне зростання у довгостроковій перспективі, зокрема, за рахунок диверсифікованості виробничих структур і розробки ефективних механізмів обробки та агрегування знань про місцеві особливості.

Слід зазначити, що у сучасних умовах при розробці промислової політики центральною дилемою є протиріччя між глобальним характером більшості ринків товарів, капіталу і послуг і національним характером організацій, які лежать в основі їх підтримки [15], а також необхідність враховувати механізми взаємодії між національною, галузевою і корпоративною стратегіями.

Висновки:

При розробці стратегій необхідно враховувати основні сучасні тенденції розвитку світової промисловості, які визначають найбільш конкурентоспроможні напрямки діяльності окремих підприємств і галузей. У першу чергу, мова йде про глобальний характер конкуренції, що посилюється, перетворення знань у безпосередню продуктивну силу і зміну географічної структури розміщення виробництв і збуту товарів під впливом досягнень науково-технічного прогресу й рівня розвиненості економік.

Зазначені тенденції разом зі зростанням мінливості та «агресивності» зовнішнього середовища підвищують для промислових виробництв актуальність створення та використання динамічних конкурентних переваг, які є більш тимчасовими, ніж звичайні, однак мають гнучкість й адаптивність до особливостей місцевих ринків збуту та їх інституційних умов.

Як один з визначальних при розробці промислових конкурентних стратегій доцільно розглядати інституційний контекст бізнес-середовища (національного чи глобального). При цьому менш розвинені інституційні  умови  часто  виступають  каталізатором  для  розробки  та  реалізації  більш  успішних

«нестандартних» стратегій, які з великою ймовірностю не працюватимуть у стабільних розвинених економіках.

Головними особливостями стратегічного управління у майбутньому стануть доцільність використання творчих підходів при розробці й реалізації стратегій, пріоритетне врахування відмінностей локальних ринків зі збереженням генеральних стратегічних установок глобальних компаній, інтеграція та взаємодоповнюваність дослідницьких завдань, програм навчання і практичної діяльності менеджерів

різних рівнів.

Література

Новые тенденции в развитии мировой экономики [Электронный ресурс] / Literus-Электронная библиотека. – Режим доступа к статье. – http://literus.narod.ru/Bussines/MirEcon/1-g3-2.htm.

Гришняева Ю.Д. Глобализация как основная тенденция развития мировой экономики. Стратегии включения стран в систему мирохозяйственных связей в условиях глобализации / [Электронный ресурс]. – Ю.Д.

Гришняева // Современные научные исследования и инновации. – Июль, 2011. – Режим доступа к статье. –

http://web.snauka.ru/issues/2011/07/1252.

Белоусов В. Технологические уклады и преодоление экономических кризисов / В. Белоусов, А. Белоусов [Электронный ресурс] / Фонд исторической перспективы. – 19 янв. 2010 г. – Режим доступа к статье. – http://www.perspectivy.info/oykumena/ekdom/tehnologicheskije_uklady_i_preodolenije_ekonomicheskih_krizisov_2010-02- 02.htm.

Лунев А.В. Угольная промышленность России в мировом энергообеспечении: диссертация на соискание ученой степени канд. экон. наук по специальности 08.00.14. / А.В. Лунев. – М.: 2007. – 188 с. [Электронный ресурс].

– Режим доступа. – http://www.dissercat.com/content/ugolnaya-promyshlennost-rossii-v-mirovom-energoobespechenii.

«Новая экономика», ее движущие силы и тенденции развития [Электронный ресурс] / Информационная экономика, бизнес, общество. – 20 апр. 2010 г. – Режим доступа к статье. – http://www.infeconomy.ru/theory/228.

Diaz Hermelo F. Institutional development and hypercompetition in emerging economies / F. Diaz Hermelo, R. Vassolo // Strategic Management Journal. – Dec. 2010. – Vol. 31, Issue 13. – Р. 1457-1473.

Winter Sidney G. Understanding Dynamic Capabilities [Электронный ресурс] / Sidney G. Winter // A Working Paper of the Reginald H. Jones Center. – The Whorton School University of Pennsylvania. – November 2002. – Режим

доступа к статье. – http://bus8020kelly.alliant.wikispaces.net/file/view/.

Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики / Д. Норт; пер. с англ. А.Н. Нестеренко. – М.: «Начала», 1997. – 180 с.

 

Rodrik D. One Economics, Many Recipes: globalization, institutions, and economic growth / D. Rodrik. – Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 2007. – 263 p.

Cuervo-Cazurra A. Transforming disadvantages into advantages: Developing country MNEs in the least developed countries / A. Cuervo-Cazurra, M. Genc // Journal of International Business Studies. – 2008. – Vol. 39 (6). – Р. –

957-979.

Prahalad C.K. How to Be a Truly Global Company / C.K. Prahalad, H. Bhattacharyya // Strategy+Business Magazine. – Aug. 23, 2011. – Issue 64. – Режим доступа к статье. – http://www.strategy-business.com/article/11308?pg=all.

. Сопин В.С. Эволюционная теория в экономической науке: проблемы и перспективы [Электронный ресурс]  /  В.С.  Сопин  //  Евразийский  международный  научно-аналитический  журнал  Проблемы  современной

экономики. – 2009. – № 3 (31). – Режим доступа к статье. – http://www.m-economy.ru/art.php?nArtId=2687.

. Абалкин Л. От экономической теории до концепции долгосрочной стратегии / Л. Абалкин // Вопросы экономики. – 2010. – № 6. – С. 4-9.

. Афонасова М.А. Новые подходы к управлению экономическими системами с позиций эволюционной экономической теории [Электронный ресурс] / М.А. Афонасова // Управление общественными и экономическими системами. – 2007. – № 1. – Режим доступа к статье. – http://bali.ostu.ru/umc/zj2007_1.php.

Mahoney J.T. The Field of Strategic Management within the Evolving Science of Strategic  Organization

[Электронный           ресурс]            /           J.T.      Mahoney,        A.M.    McGahan.       –          Режим доступа            к          статье. – http://www.business.illinois.edu/Working_Papers/papers/06-0119.pdf.

Hitt M.A. The State of Strategic Management Research and a Vision on the Future [Электронный ресурс] / M.A. Hitt, B.K. Boyd, D. Li // Research Methodology in Strategy and Management. – 2004. – Vol. 1, pp. 1-31. – Режим доступа к статье. – http://www.briankboyd.com/Reprints.pdf.

658.15 Полищук Е.А., к.э.н., доцент,

Таврический национальный университет имени В.И. Вернадского



Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 |

Оцените книгу: 1 2 3 4 5

Добавление комментария: